Замовити сьогодні, Четвер 23 Листопад 2017, диплом курсову роботу дисертацію реферат контрольну звіт Диплом. Дипломи на замовлення. Заказ дипломной работы.
Ваш час коштує дорожче. Замовляйте у нас!
Перший оператор
телефон 063 486-1-786 Life:)
Другий оператор
телефон 063 486-1-786 Life:)
Третій оператор
телефон 066 196-78-74 Vodafone
Імя *:
Тел. *:
E-mail:

Головна Англійська версія сайту Російська версія сайту | Карта сайту | Favorites Favorites | RSS RSS Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Увійти на сайт
Меню сайту
Пошук
Наше опитування
Який у Вас оператор мобільного зв'язку?
Всього відповідей: 305
Статистика

On-line всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Всього зареєстровано Всього зареєстровано: 2093
Нових за місяць Нових за місяць: 25
Нових за тиждень Нових за тиждень: 5
Нових сьогодні Нових сьогодні: 0

З них
Виконавців Виконавців: 756
Працівників агентства Працівників агентства: 4
Партнерів Партнерів: 6
Перевірених юзерів Перевірених юзерів: 214
Звичайних юзерів Звичайних юзерів: 1110

З них
Чоловіків Чоловіків: 1287
Жінок Жінок: 806

Форум виконавців

Головна » Каталог робіт » 2013 » Вересень » 6 » Філософське вчення досократиків
10:30
Філософське вчення досократиків
Категорія: Філософія | Предмет: | Вартість: 150 грн. | Сторінок: 31 | Переглядів: 1738 | Додав: Irina_86 | Рейтинг: 0.0/0
ВСТУП

Початок розвитку європейської філософії було покладено у Стародавній Греції у \/ - І\/ століттях до н.е.. вона виникла і розвивалася у тісному зв’язку з зачатками конкретних знань про природу. Перші давньогрецькі філософи були одночасно і природодослідниками. Вони робили спроби наукового обґрунтування походження землі, сонця, зірок, тварин, рослин і людини. Ними були висловлені цікаві ідеї про рух, величину та форму небесних тіл, про природу сонячних затемнень, про кількість днів у році тощо.
Специфікою давньогрецької філософії у її початковий період є бажання зрозуміти сутність природи, світу в цілому, космосу. Головним питанням давньогрецької філософії було питання про первоначало світу. І звідси філософія перегукується з міфологією, наслідує її світоглядну проблематику.
Актуальність дослідження зумовлена роллю античної філософії її внеску в формування світової філософської думки та її значення в культурному, духовному, науковому житті у період Античності.
Об’єктом дослідження є антична філософія та філософські ідеї та діяльність античних мислителів періоду \/І - \/ століттях до н. е..
Предметом дослідження є філософські вчення та аналіз шкіл Античності, процес формування їх поглядів про людину, природу, світ, космос тощо.
Мета дослідження – вивчити основні філософські вчення до сократичних шкіл \/І - \/ століття до н.е..
Завдання дослідження:
• зібрати та проаналізувати літературу з даної теми;
• з’ясувати особливості та періодизацію давньогрецької філософії;
• розкрити структуру та спрямованість діяльності філософських шкіл;
• проаналізувати основні філософські ідеї досократиків;
• з’ясувати значення досократиків на розвиток Європейської філософії.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

1.1. Виникнення та розвиток філософії Античності

Перш за все необхідно визначити умови, що сприяли появі феномену античної філософії:
 географічно-кліматичні (сприятливий клімат, регіон на перетині трьох континентів (Європи, Євразії, Африки), різноманітність природних зон);
 культурно-історичні (Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давніми цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх одділити, переосмислити і використати; сама вона була у цьому плані «цивілізацією другого порядку»);
 (існування полісної форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами, демократичний устрій життя більшості полісів, що сприяло формування ясних, виразних думок, їх аргументуванню та доведення) [14, с.134].
Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. є. до VI ст. н. є., зародилася в давньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східні способів філософствування, міфологічного пояснення світу, і притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено давньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навичок встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ окремі, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівнювані, то філософія формулює як свою основну мету — прагнення до істині чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією» оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне прагнення до істини, яке ніколи не завершувалось повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття «філософія».
Для давніх греків, які жили в період становлення цивілізації, світ — величезне зібрання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? : узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його основи, початок? Буття асоціювалося численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість — з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу — основна пізнавальна мета давньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, і логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.
У розвитку античної філософії виділяють чотири основних етапи.
Перший етап — охоплює VI—V ст. до н. є. і називається досократівським. Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються — досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мілетська школа — Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, анотомісти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої — досократівської — грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.
Другий етап — приблизно із середини V — до кінця IV ст. до н. є.—класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Аристотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних —класичних проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.
Третій етап — кінець IV—II ст. до н. є.— зазвичай називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська академія, стоїчна й епікурейська школи, скептицизм). Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Аристотеля до формування проблем етики, моралізаторської відвертості в епоху присмерку й занепаду еллінністичної культури. Тоді популярною стає творчість Теофраста. Карнеада, Енікура, Піррона та ін.
Четвертий етап — І ст. до н. є,— V—VI ст. н. є.— період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє і Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної [20, с.189].
У своїй роботі ми розглянемо перший період становлення античної філософії, а саме філософію досократиків.
Антична філософія має такі особливості:
1) набула автономного характеру розвитку щодо інших сфер суспільного життя;
2) постала відкритою та доступною, всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією;
3) терпимо ставилася до всіх ідей та позицій, окрім атеїзму;
4) була надзвичайно динамічна у своєму розвитку;
5) була надзвичайно пластичною, тобто набувати різних форм та виявлень [14, с.146].

1.2. Загальна характеристика Античної філософії

Антична філософія виявляє собою послідовно розвивалася філософську думку й охоплює період понад тисячу років – з кінця 7 в. до н.е. аж до 6 в. н.е. Незважаючи на всю розмаїтість поглядів мислителів цього періоду, антична філософія разом з тим є щось єдине, неповторно оригінальне і надзвичайно повчальне. Вона розвивалася, не ізольоване – вона черпала мудрість Древнього Сходу, культура, що іде в більш глибоку стародавність, де ще до греків відбувалося становлення цивілізації ( формувалася писемність, зачатки науки про природу і розвивалися власне філософські погляди. Це відноситься до таких країн, як Лівія, Вавилон, Єгипет і Персія. Мало місце вплив і більш віддалених країн Сходу – Древнього Китаю й Індії. Але різні повчальні запозичення грецьких мислителів ні в якому ступені не применшують дивної оригінальності і величі античних мислителів.
Думки мудрих людей навіть глибокого минулого нам потрібні і тепер. Хто не знає історії філософії, у тому числі й античної , той і не може по сьогоденню знати і її сучасного стану . Вивчення історії філософії говорить про повчальність прилучення до літопису колишньої мудрості. І навіть омана геніальних розумів куди більш повчальні, ніж окремі відкриття просто здатних людей, а тонкості і дивини в міркуваннях мудреців більш багаті і корисні для нас, чим просто здоровий глузд у судженнях середньої людини.
Філософія та її історія багато в чому визначаються особистісними особливостями того чи іншого мислителя. Тому постараємося нехай дуже коротко, загалом, щось сказати про особистість розглянутого мислителя.
В історичній філософії досить твердо встановлено, що вихідною формою суспільної чи свідомості ідеологією родового і раннього рабовласництва будуючи була міфологія. І звичайне становлення науки і філософії, як і сукупності, деякої єдиної і нерозчленованої ще форми теоретичного освоєння світу виражається формулою “Від міфу до логосу”, чи, більш розгорнуто, “від міфологічних представлень до теоретичного мислення” [9, с.128]. Філософія виникає як дозволу протиріччя між міфом і елементами первісного емпіричного знання про природу і суспільство.
В умовах, коли філософське мислення тільки ще пробуджується, так, утім, і протягом усього періоду становлення філософії, у суспільній свідомості в цілому панує міф. Випливає при цьому відзначити, що виникаюче філософське мислення застає міф уже не в його первозданному виді. Він уже перетворений, систематизований, багато в чому переосмислений в епосі і теогоніях, представлених у Древній Греції і Гомером і Гесіодом. Вони і дають нам той безпосередній вигляд міфу, що передує філософії, і усе більш перетвориться і розкладається під впливом мистецтва й елементарних форм наукового знання, властивих тій епосі.
Міф - багатошарове і поліфункціональне утворення. Складаючись в умовах первіснообщинної формації, нерозчленований стихійний колективізм, що породжує перенос на всю дійсність безпосередньо даних людині природних відносин родової громади, він з'являється перед нами як опис деякої сукупності фантастичних істот, що утворять громаду, зв'язану кревним спорідненням. Природно-космічні, соціальні і виробничі функції розподілені між цими істотами. При цьому міфічне оповідання приймається міфічним суб'єктом зовсім не критично, виступаючи як правда, скільки б ні неправдоподібно воно виглядало. Міф, отже, виступає для цього суб'єкта як цілком реальний світ, може бути навіть більш реальний, чим світ повсякденний. Але в той же час це світ усунутий відчужений від повсякденного світу. Він одночасно і наочний, почуттєво даний і чарівний, казковий і індивідуально – почуттєвий – і абстрактно-узагальнений і очевидно достовірний, практично діючий – і надприродний. Головна його функція – регуляція громадського життя в емпіричному різноманітті, і він виступає тут як саме життя, де злилися воєдино соціальні, ідеологічні і навіть фізіологічні аспекти. Інакше кажучи міфологія – це форма практично духовного освоєння світу. Саме тому вона переборює, підкоряє і перетворює сили природи в уяві і за допомогою уяви , вона зникає , отже , разом з настанням дійсного панування над цими силами природи [20, с. 90].
Для того щоб ці можливості в достатній мері реалізувалися, треба буде тривалий розвиток суспільства і самої первісної свідомості. Треба буде, зокрема, щоб рід міг стати над родом, ,, шляхетний над підлим, а індивід досить виділився з роду, ставши дійсним суб'єктом праці, громадського життя і пізнання, звичайно, у тій мері , у який це допускав рівень розвитку суспільства й особистості. Такий розвиток відбувається протягом величезного проміжку часу, коли завершується розвиток первісного суспільства формації і відкривається епоха раннього рабовласництва. У цей час здійснюється перехід від що збирає і мисливського господарства до виробляючого, від каменю до металу, а від фетишизму до аналізу.
Процес розкладання міфу і переходу від нього до інших форм суспільної свідомості чітко просліджується саме в Греції. Вихідний пункт цього процесу – міфологія, представлена уже у вторинній формі епосу, а також у ,,Теогонії(( Гесіода і теогоніях інших авторів, що примикають до неї, що збереглися в уривках.
Безсмертним пам'ятником античної культури є утвору Гомера “Іліада” і “Одісея”. Про філософські погляди Гомера можна сказати, що він цілком знаходився на ґрунті міфології. Йому належить виречення: “Ми усі - вода і земля”. Він не задавався філософським питанням про походження світу . Такого роду питання першим висунув Гесіод – селянський поет, автор знаменитих “Праць і днів” і “Теогонії”. Він виклав міфи як єдине ціле , описавши родовід і перипетії в сонмі Олімпійських богів [1, с.189].
“Родовід богів” починається так: на початку був Хаос. З нього народилася Земля (Гея). Разом із Землею народжується Ерос і Ереб – початок мороку взагалі і Ніч як самовизначилася морок. Від шлюбу Ереба і Ночі народжується Ефір як світло взагалі і День як визначене світло. Гея народжує Небо – видимий небесний звід, а також гори і морську безодню. Від шлюбу Геї й Урана, тобто Землі і Неба, народжуються Океан і Тефіда, а також циклопи і титани-гіганти, що уособлюють різні космічні сили. Від одного з титанів –кроноса бере початок нове покоління богів: син Кроноса – Зевс у боротьбі за владу відтинає в батька “чоловіче достоїнство”, що з величезної небесної висоти падає в море , піднімаючи сильну хвилю , а з морської піни з'являється у всій своїй божественній красі богиня любові Афродіта. Богиня справедливості Дике і не6обходимости є початок усякого земного народження – та, котра посилає жінку сполучатися з чоловіком і навпаки, чоловіком з жінкою, вона взяла собі в помічники Амуру і родила його першим з богів [15, с.275].
Починається вже історична смуга міфології. Гесіод приводить нас до останнього покоління богів, нащадків Зевса – “олімпійців”, а звідси – романтична смуга вступу богів в інтимну близькість із земними жінками, що народжують героїв, про які оповідають гомеровські поеми, це цікава фантастична низка любовних пригод богів.
На ранній стадії історії міфологічний спосіб мислення начал наповняться раціональним змістом і відповідними формами мислення: зростала сила узагальнюючого й аналітичного мислення, зароджувалися наука і філософія, виникали поняття і категорії власне філософського розуму, відбувався процес переходу від міфу до логосу (Логос - коренева основа логіки), Однак логос не витісняє міфологію, вона безсмертна, нею сповнена поезія, вона заворожує дитячу уяву, захоплює розум і почуття людей усіх віків сприяє розвитку уяви, що благотворно впливає на розвиток творчих можливостей людини у всіх сферах її діяльності.
Як не дивно може це показатися, виникнення філософії дотепер представляє проблему, із приводу якої сперечаються численні дослідники, що належать до різних плинів і шкіл. Щонайменше три обставини обумовлюють цю проблематичність. По-перше, неможливість однозначно визначити момент виникнення філософії. Хоча, ясно, що її виникнення означало радикальну зміну в історії думки, дійсну духовну революцію, перші філософські навчання не так-те легко відрізнити від нефілософських світоглядних утворень – міфологічних, релігійних, а також від художніх і первісно-наукових. Власне світоглядний елемент міститься в усіх їх, і філософія при своєму виникненні й у процесі становлення і самоототожненя широко користається їхнім матеріалом. По-друге, позначається майже повна втрата текстів перших філософів, а збережені фрагменти відомі нам, як правило, поза їх внутрішнім логічним зв'язком, вкрапленими в тексти пізніших авторів, а тому неодноразово інтерпретованими. Звідси нерозуміння текстів і неоднозначність в оцінці самих текстів як філософських, так і нефілософських. Ну і, звичайно, по-третє, позначається сама неоднозначність розуміння філософії різними її напрямками, що виявляється в позиції істориків філософії. Відомі три основних цехи, де, практично одночасно виникає духовне утворення, що може бути кваліфіковане як філософія. Це Древня Греція, Індія і Китай. Як ні показово цей хронологічний збіг, важливе, однак, “соціальна одночасність” виникнення філософії в період переходу від раннього рабовласництва до розвитого. Це був перехід від патріархальної системи рабства, що мала метою виробництва безпосередніх засобів існування до виробництва прибавочного продукту і прибавочної вартості. Час це характеризувалося бурхливими змінами в загальному пристрої. Швидкий ріст міст, що стають центрами економічного і політичного життя, розвиток торгівлі, що викликало появу металевих грошей і стимулює ними виникнення грошового капіталу, відсотка і лихварства, приватна власність на землю й іпотека – усе це сприяє росту рабовласництва і розгортанню класової боротьби між землевласницькою і військовою аристократією, з одного боку, і вільним населенням міст – з іншої. Саме в таких умовах складається філософія, – природно, а в ході тривалого і складного процесу.
Незалежно від індійської філософії так само, як і від духовного розвитку всіх інших східних народів розвивається західна філософія. Якщо навіть деякі з пізніших греків і убачали від частини початок своєї філософії в єгипетській жрецькій мудрості, то, однак, цією пізніші, частиною навіть ґрунтуються на міфах , показання мають мало вірогідності. Звичайно, у приватних областях знання якось у математику,, астрономії і медицині, греки могли одержати перші спонукання до їх розробки від східних народів, саме зі зносин з єгиптянами, але виникнення західної філософії, у всякому разі, є цілком продуктом грецького духу, відбиток якого воно і має у всіх відносинах.
Уже на початку грецького духовного життя зазначений нами процес відділення філософії від міфів учинився зовсім інакше, чим у родинних індійських народностей. Звільнення релігійного і наукового мислення одночасно й у безпосередньому зв'язку відбувається тут не шляхом мирного внутрішнього розвитку, але у формі боротьби, що наука, що зароджується, починає вести проти релігійних представлень, у середовищі міфів, що розвивається ще. Тому прагнення грецької філософії із самих ранніх часів направляється не просто на задоволення пізнавальної потреби, але також на заміну релігійних, в етичному відношенні частиною представлень народної віри, що коштують на, низької ступінь більш чистими науково обґрунтованими представленнями. Люди, що почали цю боротьбу, не належали до жрецького стану, вони приватні особи, що розташовують широким колом досвіду і вільні від забобонів при міркуванні про світ і життя. Завдяки цьому західна наука із самого початку придбала відмітний характер, характер вільного міркування про проблеми, керованого тільки пізнавальною потребою і необмеженого ніякими зовнішніми відносинами. Грецька філософія – це саме філософія, ідейне формування, якісно відмінне від яких би то ні було міфологічних побудов, скільки б слідів останніх ми в ній не виявляли. Міфологічні ремінісценції включаються тут у настільки незвичайний новий контекст, що зовсім утрачають своє колишнє значення, стаючи елементами зовсім інший, чим міфологія, системи думки.
Вище ми сформували тезу про те, що антична філософія – це філософія рабовласницького суспільства. Розкриття й обґрунтування цієї тези вимагає виявлення тих соціальних основ, тих внутрішніх протиріч суспільства, що знаходять висвітлення, пояснення і виправдання в ідеології цього суспільства. У боротьбі цих протилежних тенденцій, обумовлених протиріччями соціальних класів і шарів античного суспільства, розгортається і становлення філософії як раціонального осмислення нового динамічного і внутрішньо суперечливого світу. Людство ніколи не розстається з минулим однозначним образом – проклинаючи старі порядки і вихваляючи нові чи навпаки. Не випадково типовими для філософії образами стали “про що плаче Гераклід і сміється Демокрит”. Амбівалентність філософії виражає споконвічне прагнення ученого вислухати й іншу сторону., розвити всебічний аналіз, який привів би – по можливості – до однозначної позиції в справах земних, як і “небесних” [8, с.100].
Соціальні обставини створюють умови для виникнення ідеології в цілому, філософії зокрема, ставлячи задачу легітимації виникаючих суспільних відносин. Одночасно йде закріплення останніх у соціальних структурах і інститутах суспільства і держави. І якщо в раннім рабовласницькому суспільстві переважало представлення про божественне походження і санкціонованість цих структур і інститутів, що виразилися в “генеалогії” знатних “шляхетних” сімейств, яких возвеличували до богів, героїв, то в розвитому рабовласницькому суспільстві переважає ідеологічна легітимація інституту через виявлення його “природного” характеру, його природи. Надалі вона заміняється співвідношенням соціальних інститутів зі сферою “людського” - звичаю, закону мистецтва.
Змістовний аспект виникнення філософії виявляється в більшій мері зв'язаний з наявним розумовим матеріалом. Це “передісторичний зміст, що знаходиться у межах історичного періоду”, засвоюється, зберігається в думці, що народжується, але і переосмислюється, переробляється в ній. І тут перед нами встає питання про джерела філософії і їх взаємин з нею, про вихідні протиріччя суспільної свідомості, дозвіл яких і є народження філософії.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ШКОЛИ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ДОСОКРАТИЧНОГО ПЕРІОДУ

2.1. Мілетська школа

В 585 р. Талес з Мілету мав наперед передбачити сонячне затемнення... Можливо, що Талес довідався про закономірне повторення сонячних та місячних затемнень від вавілонців, яким ця періодичність (т. зв. "сарос" — цикл в 19 приблизно років) була відома вже раніше. Але не це запозичення дозволяє нам вважати Талеса — поруч з Пітагором — найстаршим грецьким філософом, а його твердження про єство світу. Талес мав твердити, що "єством" є вода. Може, Талес прийшов до своєї думки і під впливом релігійної традиції релігійного почитання води, річок та "океану". Талес, одначе, зібрав і докази, що субстанція є вода, усе живе потребує вогкості (тварини і рослини живляться вогкими речовинами), сім'я тварин та рослин вогке тощо. Але вже сама думка, що речі, які ми бачимо, в дійсності складаються з якоїсь іншої матерії, аніж та, яку ми бачимо нашими очима та сприймаємо іншими органами смислів робить його твердження першим кроком до серйозної постави одної з основних філософічних проблем, проблеми "субстанції", себто "первісної матерії", з якої складеться все. Що Талес твердив, що "все повне богів" та спирався на цьому ніби на спостереженні над загадковими якостями магнату, що притягає залізо, показує, що він ще дуже глибоко стояв у релігійних традиціях, але і в цій релігійній сфері прагнув подавати докази, аргументи. Твердження, що "все" (всесвіт) "повне богів" показує, що Талес розрізняв світ від божественного буття, отже, не був "пантеїстом".
Небагато знаємо і про третього з мілетських філософів Анаксимена (жив десь між 590-520 роками перед Христом), який на місце води Талеса хотів поставити повітря. Можна в цьому твердженні бачити дальший крок наперед, бо замість "масивної" води Анаксимен бере за основу всього майже непомітний, малоприступний смислам елемент, який нагадує "дихання", віяння життя, з умовлення про яке повстала думка про душу. За дальшими відомостями Анаксимен хотів пояснити також спосіб, яким один елемент перетворюється в другий, — це відбувається шляхом "згущення" та "відрідження". Повітря згущується в воду, вода в землю [22, с.67].
Але найглибшим мисленником, здається, був другий з іонійських "мілетських" філософів, — Анаксимандр (тому говоримо про нього після Анаксимена, хоч жив він раніше: коло 610-545 років). Принаймні про це свідчать його думки, відомі нам з переказів, і невеликий уривок з його філософічного твору. За першооснову, субстанцію Анаксимандр вважав взагалі не якусь речовину, відому нам з повсякденного життя, а "необмежене" (по-грецьки "апейрон"): вже в старинному не знали, чи розумів Анаксимандр "необмежене" як просторово "безмежне" або як "необмежене" ніякими певними якостями — "непевне", "без якісне". В цьому "необмеженому" Анаксимандр бачив якесь вище, панівне, божественне буття; тут ніби початок думки про "захованого", "невідомого" Бога, думки, з якою зв'язана і пізніша "негативна теологія" християнського платонізму. В кожнім разі "обмеження" (просторове або "квалітативне") утворює з первісної субстанції окремі речі. Але всі ці речі лише "тимчасові" й гинуть одна за однією. Власні слова Анаксимандра: "З чого повстають усі речі, в тому самому вони й зникають з необхідністю, віддаючи одна одній кару по черзі часу. Отже, повстання окремих речей є ніби якимось їх "гріхом" проти "необмеженого" — повставши, вони нищать одна одну й зникають, гинуть, впливаючи знову в ту первісну субстанцію, з якої повстали. Погляд Анаксимандра можемо з повним правом назвати "трагічним". Як бачимо, цей світогляд релігійно закрашений ("гріх усякого окремого буття супроти абсолютного"). Анаксимандр мав уже певне уявлення про будову всесвіту — з землею в центрі. Він також дозволив собі висловити сміливі думки про повстання людей — з подібних до риб тварин, що жили в воді, але "пристосувались" до життя на суходолі, — якийсь перший натяк на ідею "еволюції" живих істот. Ця ідея мусить нас тим менше дивувати, що Анаксимандр вважав рух у світі вічним, а "рух" було словом, що означало не лише зміну положення в просторі, але також повстання та зникання речей... На жаль, про цілісне уявлення про життя світу, яке мав Анаксимандр, маємо лише скупі натяки у тих письменників, що ще мали змогу читати його філософічний твір. У філософії стародавньої Греції поняття архе як субстанції, основи всього сутнього розширив учень Фалеса Анасимандр (611 – 545 рр. до н.е.). першооснову Анаксимандр знайшов не серед реальних стихій, що підтягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрон грецькою означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апейрон Анаксимандр безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності апейрону базується його здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон – основа і єдина причина всієї суті; апейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежність: вологе і сухе, холодне і тепле; їх парні комбінації утворюють землю. Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної стихії призвела б до її виокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними. Апейрон Анаксимандр є не визначене, а тому байдуже до всіх стихій, які вихідні з нього й породжуються ним [10, с.80].
Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несумісність деякої однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності. Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно, правильна у сучасних умовах.

2.2. Піфагорійська школа

В V ст. до н. є. у житті античної Греції формується багато філософських теорій та відкриттів. Окрім учення мудреців-мілетців, Геракліта та елеатів, досить популярним стає піфагореїзм. Про самого ж Піфагора — засновника Піфагорійського союзу — відомості дійшли до сучасності із пізніших джерел античної Греції. Платон називає Піфагора тільки раз, Аристотель — двічі. Більшість грецьких філософів вважає батьківщиною Піфагора (580-500 рр. до н. є.) острів Самос, який був ним покинутий через тиранію Полікрата. Є відомості, що Піфагор за порадою Фалеса поїхав до Єгипту, де вчився у жерців; потім полоненим (у 525 р. до н. є. Єгипет захоплено персами) потрапив до Вавилона, де навчався в індійських мудреців. Після багаторічного навчання Піфагор повертається до Великої Еллади, в місто Кротон, де й організує Піфагорійський союз — науково-філософську та етико-політичну співдружність однодумців. Піфагорійський союз — закрите товариство, а вчення піфагорійців — таємне. Спосіб життя піфагорійців повністю відповідав ієрархії цінностей. Перше місце відводилось прекрасному і благопристойному (в тому і науці). Друге місце займало вигідне й корисне. Третє — приємне. Піфагорійці піднімались до сходу сонця, виконували мнемонічні (пов'язані з розвитком і зміцненням пам'яті) вправи, а потім йшли на берег моря зустрічати сонце, обдумували майбутні справи, працювали. Наприкінці дня після обмивання всі разом вечеряли і славили богів. Потім — спільне читання. Перед сном кожний піфагорієць звітував про минулий день. В основі піфагорійської етики лежало вчення про належне: перемогу над пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Такий спосіб життя мав світоглядні основи, виходив із уявлень про Космос як упорядковану і симетричну цілісність, краса якої відкривається не всім, а лише тим, хто веде правильний спосіб життя [16, с.180].
Про Піфагора — особистість, безсумнівно, видатну — складено безліч легенд. Є свідчення, що Піфагора бачили водночас у двох різних містах, що він мав золоте стегно, що одного разу його вітала людським голосом ріка Кас тощо. Сам Піфагор стверджував, що «число володіє речами», зокрема і моральними, а справедливість — є число, помножене на саме себе. По-друге, душа є гармонія, а гармонія — це числове співвідношення; душа безсмертна і може переселятися (ідею метемпсихозу Піфагор, можливо, запозичив із учення орфіків), тобто Піфагор дотримувався дуалізму душі й тіла. По-третє, філософ поклав в основу Космосу число, наділив старе слово новим змістом: число співвідноситься з єдиним, єдине ж служить початком визначеності, яка лише єдина підлягає пізнанню. Число — це впорядкований числом Всесвіт. Значний внесок здійснив Піфагор у розвиток науки, насамперед математики. В астрономії йому приписують відкриття навскісного положення Зодіаку, визначення тривалості «великого року» — інтервалу між моментами, коли планети займають одна відносно одної те ж саме положення. Піфагор — геоцентрист: твердить, що планети, рухаючись навколо Землі по ефіру, створюють монотонні звуки різної висоти, а разом створюють гармонійну мелодію. До середини V ст. до н. е. Піфагорійський союз розпався.

2.3. Атомістична філософія

Піфагорієць Екфант із Сіракуз учив, що початок всього - «неподільні тіла і порожнеча». Атом (дослівно: неподільний) — логічне продовження просторово-тілесної монади (дослівно: один, одиниця, єдине як синоніми). Але, на відміну від однакових монад, неподільні Екфанта відрізняються одне від одного величиною, формою і силою; світ, який складається з атомів і порожнечі, єдиний і кулеподібний, рухається розумом і керується помислом. Традиційно виникнення античного атомізму (вчення про атоми) пов'язують з іменами Левкіппа (V ст. до н. е.) і Демокріта {460—371 рр. до н. е.), погляди яких на природу і будову Макрокосму однакові. Демокріт досліджував і природу Мікрокосму, уподібнюючи його Макрокосму. І хоча Демокріт не набагато старший за Сократа, а коло його інтересів дещо ширше за традиційну досократівську проблематику (спроби пояснити сновидіння, теорія кольору й зору, що не мала аналогів у ранній грецькій філософії), все ж таки його відносять до досократиків. Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як «примирення поглядів Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз — парменідівське буття) і порожнеча (прообраз — небуття Парменіда), де атоми рухаються і, з'єднуючись один з одним, утворюють речі. Тобто світ плинний і змінний, буття речей множинне, але самі атоми — незмінні. «Жодна річ не відбувається недаремно, але все через причинний зв'язок і необхідність»,— вчили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм. Та фаталізм не залишає; місця випадковості. Людину Демокріт визначає як «тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника усьому руки, розум і розумову гнучкість». Людська душа — це сукупність атомів; необхідна умова життя — дихання, яке атомізм розумів як обмін атомів душі із середовищем. Тому душа смертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіюються в повітрі, і ніякого «загробного» існування душі немає і бути не може [7, с.179].
Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дійсності, те, що існує в загальній думці. До існування в дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чуттєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці,— зорові, смакові та ін. Проте чуттєва якісність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індивідуально-суб'єктивною, а загальнолюдською, і об'єктивність чуттєвих якостей для нього має свою основу у формах, величинах, порядках та і розташуванні атомів. Тим самим стверджується, що чуттєва картина світу не довільна: однакові атоми, впливаючи на нормальні людські органи почуттів, завжди породжують одні й ті ж відчуття. Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність процесу досягнення істини: «Дійсність — у пучині». Тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець — міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів він — міра чуттєво сприйнятих і речей, а за допомогою розуму — міра осягнутих речей». Філософська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократиків. Ґенеза філософської думки стимулювала розвиток усієї культури античної Греції, а через неї — економічної та політичної сфер суспільного життя [7, с.167].
2.4. Елейська школа

Досить суттєвий крок на шляху вивільнення філософії від елементів міфологічної свідомості зроблено представниками Елейської школи. Власне, саме в елеатів вперше формується категорія буття, вперше ставиться питання про співвідношення буття й мислення. Парменід (540—480 рр. до н. є.), який став відомим завдяки вислову: «Буття є, а небуття немає»,— фактично заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.
Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття — осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям же буття недоступне. Тому «одне й те ж думкам і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття — це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж — це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення — знання. Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина ї мати гадку, погляд — звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це — лише ім’я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення — так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприйняті речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве — небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда [13, с.200].
Що ж розуміє Парменід під єдиним у бутті? Через відрив єдиного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а саме буття. Множинне оголошується просто неіснуючим, Розрив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Парменіду уявляється формою «…цілком досконалої кулі, з правильним центром посередині. Трохи більше або менше від нечисленного». «Небуття зовсім немає, що цілісність його порушувала б. Немає і буття, що було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, невразливе. Рівне з усіх боків, буття мас певні межі». Використання чуттєвого образу — кулі — для Ілюстрації світу як єдиного цілого, та ще в устах такого прихильника логічного пізнання, як Парменід, спершу дивує. Водночас всеєдине Ксенофана також кулеподібне.
Уподібнення буття кулі пояснюється уявленням давніх філософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершеніше з усіх тіл, одночасно кінцеве й безмежне, рухоме й непорушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм найбільш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вони вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отримує шляхом спростування множинного, відмінностей, диференціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер. що свідчить про непослідовність. Проте не чужі Парменіду і думки про загальну закономірність у природі, що випливає із властивостей світу як єдиного.
Порівняння картин світу, за Гераклітом і Парменідом, веде до спокуси протиставити їх одна одній, а також назвати Парменіда антидіалектиком: адже парменідівське буття незмінне, непорушне й несуперечливе. Існує навіть думка, що систему Парменіла легко подати як реакцію на вчення Геракліта про загальні зміни та суперечності суті. Та, по-перше, Геракліт міркував у межах тієї ж системи онтологізму (буття Космосу є і не залежить від людини, яка намагається пізнати його); по-друге, Геракліт інтуїтивно, а Парменід свідомо орієнтуються на раціональне пізнання людиною світу (логос у Геракліта пронизує весь Всесвіт, об'єктивний логос у макрокосмі і суб'єктивний логос у душі людини, в мікрокосмі — це одне й те саме; тому йдучи за логосом, людина може пізнати світ — саме в «розумних поняттях, а не через почуття), про Парменіда, напевно, не буде перебільшенням сказати, що він — найперший явний попередник європейського раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислухаймося до Аристотеля і вслід за ним — до Секста Емпірика: «Напевне, Парменід не був неосвіченим у діалектиці, якщо Аристотель вважав його учня Зенона родоначальником діалектики». В сучасних умовах Парменід уявляється таким, яким його бачив Платон: «Парменід завжди здавався мені і гідним поваги, і небезпечним, кажучи словами Гомера: «У його промовах помітна надзвичайна глибина. Я боюся, що ми не розуміємо його слів і ще менше розуміємо його думки» [9, с.150].
Зенон Елейський (490-430 рр. до н. є.), захищаючи й обґрунтовуючи погляди свого вчителя і наставника Парменіда, заперечував мислимість чуттєвого буття, множинності речей та їх руху. Вперше застосувавши доказ як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислитися без суперечності (і це йому цілком вдалося!), тому множинність та рух не суть буття, єдине й непорушне. Метод Зенона — метод не прямого доказу, а метод «від супротивного». Мислитель спростовував або зводив до абсурду тезу, протилежну первісній, дотримуючись одного із основних законів, введеного Парменідом — закону вилучення третього. Така ж суперечка, де за допомогою заперечень ставлять супротивника у скрутне становище і спростовують його точку зору, — прообраз діалогу, прообраз суб'єктивної діалектики. Такий же метод широко застосовували софісти.
Біля джерел виняткової за драматизмом і багатством змісту проблеми континууму в сучасній науці стоїть легендарний Зенон із Елеї. Прийомний син і улюбленець Парменіда, визнаний глава і Елейської школи в античній філософії, першим продемонстрував те, що через 25 століть назвуть нерозв'язністю в континуум проблеми. Саму назву славнозвісного винаходу Зенона — апорія — так і перекладають із давньогрецької: нерозв'язне (буквально: те, що не має виходу, безвихідне). Зенон, творець більше сорока апорій, певних фундаментальних труднощів, що, за його задумом, мають підтвердити правильність вчення Парменіда про буття світу як єдиного і які він умів знаходити на кожному кроці, критикуючи звичайні суто множинні уявлення про світ. Досить влучна апорія, що нагадує парадокс Парменіда. В апорії піддано критиці суто множинні уявлення про буття. «Якщо сутнє множинне, то одночасно має бути великим і малим, причому великим до безмежності малим до зникнення».
Сучасне трактування апорії знаходимо в дослідженнях з історії математики: «Нехай відрізок є нескінченна множина «неподільних» частин. Якщо величина окремих «неподільних» дорівнює нулю (тобто неподільні — це точки), то й величина всього відрізка є нуль. Якщо ж кожне неподільне має деяку величину (неявно передбачається, що ця величина для всіх неподільних однакова), то й величина відрізка буде безкінечною». З погляду сучасної математики апорія показує, що не можна визначити міру відрізка як суму мір неподільних, що поняття «міри» множини, зовсім не є чимось, що очевидно є в самому понятті множини і що міра довжини не дорівнює сумі мір його елементів. Тому апорію, звичайно, спрямовану проти однобічно множинного тлумачення світу, Іноді називають також апорією міри. Отже, в апорії передбачається та логічна трудність, що й досі змушує вводити міру множини суто аксіоматично. У сучасних умовах міра множини визначається за допомогою системи інтервалів, причому вважається, що інтервали уже мають певну довжину (міру). Насправді мова йде про структуру просторово-часового континууму. Очевидно, Зенон хотів показати ілюзорність винятково множинного тлумачення структур простору й часу, підтверджуючи істинність вчення Парменіда про буття світу як єдине.
Виходячи із уявлень про неперервність безкінечного поділу будь-якого просторового або часового відрізку, Зенон вдається до поділу апорії надвоє. Гіпотеза неперервності простору породжує актуально безкінечну сукупність половинних відрізків кожної нової половини, які виникають у безкінечному поділі (дихотомії) вихідного відрізка, так що рухоме тіло, зайняте безкінечним перебиранням виникаючих тут відрізків, не може подолати і найменшої відстані. Звідси і знаменитий висновок: руху немає. Аналогічний зміст має і апорія «Ахіллес і черепаха». Переможець олімпійських ігор швидконогий Ахіллес змагається з неквапливою черепахою, яка у момент старту знаходиться попереду на деякій відстані. Доки Ахіллес долає половину вихідної відстані, що розділяє його й черепаху в момент старту, черепаха, звісно, відповзає на деяку відстань уперед. Поки Ахіллес долає половину нової відстані, що розділяє їх, черепаха знову відповзає на деяку нову відстань і т. д. Через прийняту гіпотезу безкінечної подільності (неперервності) простору й часу ситуація точно відтворюється безкінечну кількість разів, і кожного разу, поки Ахіллес пробігає половину нової відстані, що розділяє його й черепаху, все ж черепаха, хоча й не набагато, відповзає вперед. Дивовижний висновок: швидконогий Ахіллес неспроможний не те що обігнати, але навіть наздогнати повільну черепаху! Що ж звідси випливає? Очевидно, необхідно відмовитися від уявлення про безкінечну подільність (неперервність) простору й часу. Це означає, що існують найменші атомарні елементи просторової довжини й часової тривалості, так звані неподільні, далі яких подільність уже неможлива, і вказані Зеноном труднощі легко знімаються. Зенон, напевно, справді намагався нав'язати своєму співрозмовнику за допомогою апорій «Дихотомія», «Ахіллес і черепаха» висновок про відмову від гіпотези неперервності і тим самим обґрунтувати перехід до концепції неподільних — концепції дискретної структури простору й часу. Але досягнення мети становило лише половину стратегічного задуму Зенона, якого вже сучасники прозвали двомовним. Виходячи з концепції неподільних, філософ запропонував розглянути дві задачі, сформульовані в апоріях «Стадіон» і «Стріла, з летить». Простежте рух трьох колон спортсменів на стадіоні, але тепер уже з позицій неподільних (визнаючи дискретну структуру простору й часу, в чому переконалися за допомогою перших І апорій), — запрошував він античних греків, великих любителів спорту й фізичної культури. Нехай у момент старту всі три колони перебувають у стані спокою, причому кожний спортсмен нібито перебуває у відповідній йому чарунці просторової довжини. Далі Зенон пропонує розглянути таку ситуацію. Нехай середня колона стоїть, а дві крайні починають одночасно рухатися в протилежних напрямках. З позицій неподільних це означає: верхня й нижня колони протягом одного часового неподільного змістяться порівняно з середньою непорушною колоною на одне просторове неподільне. Тепер, пропонує мудрець, поглянемо на взаємний рух верхньої та нижньої колон стосовно одна одної. Виявляється, за є часове неподільне вони змістилися одна від одної на два просторових неподільних. Отже, неподільне поділяється! (У даному випадку часове неподільне поділяється на два просторових неподільних). Але це суперечить висновку перших двох апорій про існування неподільних! Далі, в апорії «Стріла, що летить», Зенон показує, як може бути поділене і просторове неподільне. Стріла, випущена з лука, летить у просторі повсякденного досвіду, але чи летить стосовно до елементарного відрізка просторового неподільного? Якщо так, то сам факт руху стріли в межах неподільного поділить його (на ній завжди можна нанести відмітку, і при рухові стріли різні положення відмітки в межах неподільного просторового відрізка розділять його). Але це знову суперечить концепції неподільних. Залишається визнати, що стріла, яка летить, не рухається у кожному з неподільних. Але чи можливий тоді взагалі рух? Адже сума моментів спокою (у кожному з неподільних) нічого не дає, окрім спокою (для всього простору), подібно до того, як сум; нулів нічого не дасть, крім нуля. І знову напрошується уже відомий висновок: руху немає.
У «Лекціях з історії філософії» Георг Гегель навів такий анекдот: Зенон починав мовчки ходити перед своїми учнями, тим самим наочно спростовуючи висновок про неможливість руху, що ви пливав із попередньо викладених ним чотирьох апорій. Коли ж учні, нарешті, задовольнялися таким способом спростування апорій, Зенон брав велику палицю, що стояла в кутку кімнати, і починав бити їх, примовляючи: «Той, хто задовольняється чуттєвими доказами, повинен отримати такі ж чуттєві заперечення». Чи Зенон насправді вживав таких надзвичайних заходів, щоб переконати у відмінностях між чуттєвим і логічним, невідомо. Достеменно ж, що саме елеати, Парменід і Зенон насамперед, на світанку розвитку європейської культури чітко визначили чуттєве і логічне. Справді, в основі розвитку європейської науки лежить ідея логічного обґрунтування й доказу, сама можливість і необхідність якого вперше повністю усвідомлена і оспівана Парменідом у славетній поемі «Про природу». Тут уперше — і це якісно новий та істотний крок вперед порівняно з давньосхідною філософією — відокремлено чуттєве пізнання від логічного. Чуттєве знання розцінюється як думка (гадка), поверхова й хибна, істинним же визнавалося лише знання — логічне. Без Парменіда й Зенона неможливе формування Евкліда і Архімеда. Ось чому істинним творцем учення про логос вважається Парменід, хоча він майже ніколи не користувався таким поняттям. Парменіду належать також і найважливіші принципи логічного пізнання: по-перше, ніщо не виникає із нічого; по-друге, метод доказу від супротивного; по-третє, доказ шляхом зведення до абсурду; по-четверте, відкриття закону вилучення третього, а також відкриття закону тотожності, закону суперечності [5, с.78].
Діалектика Парменіда і Зенона багато в чому актуальна. Про глибину ,і фундаментальність проблеми взаємодії неперервного й дискретного у властивостях простору і руху, так зримо поставленої Зеноном, свідчить і неослабний інтерес до апорій. Так, логічна структура труднощів, розкрита в чотирьох апоріях Зенона, точно відтворюється у релятивістській електродинаміці щодо енергії і маси електрона. Енергія й маса електрона визначаються взаємодією (через віртуальні фотони) з полем. У разі присвоєння електрону точкового розміру, його енергія І маса стають безкінечними, бо у відповідних інтегралах виникають віртуальні фотони, що виділяються на будь-яких малих відстанях І поглинаються електроном у процесі взаємодії з полем, мають яку завгодно більшу частоту (отже, і енергію). Звідси постає, необхідність введення кінцевого радіуса електрона, що знімає трудність. Проте із релятивістського погляду складно присвоїти електрону кінцеве і найменше значення його радіуса.

ВИСНОВКИ

Філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VI—V ст. до н. є. Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:
— теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);
— натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання);
— відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про від¬ношення мислення і буття поставив Парменід (VI—
V ст. до н. є.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєве даний та на світ, що сягається розумом);
— наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);
— стихійна діалектика.
Досократики першими поставили завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного первоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ. Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура.
Але перший "пролом" у міфологічній свідомості було зроблено. Вслід за Фалесом (який вважав первоначало воду), Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр —.апейрон (гр. — безкінечне, невизначене, не знищуване), Геракліт — вогонь, Демокріт — атоми, Емпедокд — чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.
Мілетці крім розробки філософських концепцій займалися вивченням конкретних явищ і розв'язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія). Так, Фалес був і природознавцем, і будівником мостів, вимірювачем пам'ятників, пірамід та храмів у Єгипті, Передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів. Анаксімандр виготовив сонячний годинник, .розробив особливу карту суші та моря. Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.
Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала — вогню, — тому що вогонь найбільш рухли¬вий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна;. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга — утверджений діалек¬тичного погляду на природний-світ.
Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. — трудність, безвихідне становище): "Дихотомія", "Ахілл", "Стріла" та ін. Останні, за Зеноном, "стверджують суперечливість руху. В результаті він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу розробки діалектики понять для відображення діалектики об'єктивного світу.
Важливим етапом у розвитку античної філо¬софії було атомістичне вчення Демокріта (460— 370 рр. до н. є.). Демокріт, обґрунтовуючи первоначала, вважав, що об'єктивно існують атаки і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір — пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тіла, два атома. Атоми незмінні, постійні, вічні. Вони рухаються в пустоті, з'єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ — це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням.
Рух — невід'ємна властивість атомів. Рух розумівся Демокрітом не лише як просте, прямолі¬нійне переміщення атомів у пустоті, але і як вихороподібне в результаті якого виникають, розвива¬ються та гинуть світи.
Душа, за Демокрітом, теж складається з атомів. Вони — вогненні, гладенькі. Ми вдихаємо в себе вогненні атоми. Дихання не дозволяє вийти з тіла всім вогненним атомам. Якщо їх вийде багато, та настане непритомність, а потім і смерть.
Розвиток світу здійснюється закономірно, причино, обумовлено. Все має причину, безпричинних явищ немає. Ніякої розумності в світі немає. Відносну доцільність у світі Демокріт називав наслідком тривалого розвитку матеріального світу, комбінацій атомів. Помилково вважав, що немає випадкових явищ і процесів. Випадковим він називав те, причину чого ми не знаємо. Атомістичне пояснення природи, хоча воно і метафізичне (незмінність атомів), здійснило значний вплив на подальший розвиток, природознавства.
Демокріт побудував своєрідне вчення про пізнання. Він вважав, що від предметів, речей витікають найтонші ейдоси, образи. Ці ейдоси є своєрідними копіями речей. Через органи чуттів вони проникають в людину, викликають подразливість, стикаються з вогненними атомами душі і викликають відповідні відчуття, уявлення та думки про речі та предмети зовнішнього світу. Але органи чуттів дають лише матеріал, "темне знання". Більш досконалим органом пізнання Демокріт вважав мозок людини, розум. Метою пізнання є, за Демокрітом, вивчена причинно-наслідкових зв'язків, встановлення того факту, що основою всіх речей і предметів є атоми.
Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора ("Людина — міра всіх речей") привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Асмус А.Ф. Античная философия. – М., 1999
2. Богомолов В. С. Античная философия – М., 1988
3. Введение в философию. – Ч. 1 – М., 1989
4. Воронкова В.Г. Філософія – К., 2004
5. Гайденко П. История греческой философии в ее связи с наукой: учебное пособие для вузов. – М.; СПб, 2000
6. Герасимчук А.А. Філософія: Курс лекцій: Навчальний посібник для вузів. – К., 1999.
7. Історія філософії: Підручник для вищої школи . – Х.: Прапор, 2003.
8. Краткий очерк истории философии – М., 1980
9. Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993
10. Кунцман П., Буркард Ф.-П, Відман Ф. Філософія. – К.: Знання-Прес, 2002
11. Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии. – М., 1997
12. Радугин А.А. Философия: курс лекций. – М.: Центр, 2001
13. Реале Дж., Антисери Д. Западня философия от истоков до наших дней / Античность., 1989
14. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995
15. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии – М., 2000
16. Тихоглаз А.Г. Гераклід. – К., 1995
17. Філософія. Навч. посіб/ За заг. ред.. Заїченка Г. – К., 1995
18. Філософія: Навчальний посібник, 3-тє видання, стер. / Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін. За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 2003.
19. Филиппов М.М. История философии с древних времен. – С.–Петербург, 2001.
20. Хатімов Н, Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. – К.. 2000
21. Чанышев А.Н. Начало философии. – М., 1982.
22. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., Высшая школа, 1981.
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Швидке замовлення
Тема:
E-mail *:
Тел.:

Форма входу
Логін:
Пароль:
Поділитись з друзями
Приклади наших робіт
Callback Callback
Імя *:
Тел. *:
E-mail:

Публікації
Календар
«  Вересень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
 
Заказать диплом | Заказать курсовую | Заказать диссертацию | Заказать контрольную | Заказать отчет
 
 
Created by QuotiK and Belfegor
"Global Information Corporation"
© 1998-2017 All rights protected